Екскурсія замками Львівщини

Літературний журнал «Життєвий шлях, який склався з двадцяти восьми весен…»

Виховний захід

Літературний журнал

«Життєвий шлях, який склався з двадцяти восьми весен…»

Мета: ознайомити з творчим шляхом Б.-І.Антонича, особливістю його світосприйняття та специфікою поезій; виховувати почуття прекрасного, лю­бов до поетичного слова; прагнення глибше пізнати національну літературу; усвідомлен­ня європейської єдності естетичних цінно­стей із морально-етичними..

Обладнання: портрет Б.-І. Антонича, книжкова виставка його творів, презентація.

( Слайд 1, 2)

Ще гори куряться від снігу,

сім стріл неначе сім пісень,

 і юнака вітає день

окрилений найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

на ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

весни розспіваної князь.

Богдан-Ігор Антонич «Князь»

Перша сторінка. Рідний край 

Звучить тиха лірична музика. 

 Слово вчителя.      (Слайд 3 )

На теренах сучасної України немає території з на­звою Лемківщина. Лемки - найзахідніша гілка ук­раїнського народу - жили по обидва боки Карпат до 1947 р. Вони зуміли зберегти національну само­бутність, не піддавшись полонізації. У 1920-х рр. на Лемківщині переважали проукраїнські настрої.

Після Другої світової війни між Польщею й УРСР установили новий кордон, і північна частина Лемківщини перейшла до Польщі, а східна - до УРСР. Унаслідок операції'«Вісла» усіх лемків вивез­ли зі споконвічних земель.

Моя країно верховинна,

О, не забуть твоїх смерек,

Коли над ними місяць плине

Вівсяним калачем.

Дорога серцю земля батьків і прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси й долини, високі блакитні небеса! Хіба є що на світі краще за це миле серцю довкілля, хіба є що на світі дорожче за Вітчизну? Тут ти народився, вперше побачив світ, уперше ступив крок. Перед тобою відкрився чарівний світ – світ природи. Коло вікна цвітуть мальви, соняшник….

А над хатою синіє високе, безкрає, бездонне небо… 

Учень
«Що це є Батьківщина?» - раз питалась Оля,                                                           ( поезія «Батьківщина»)
а батько радо відповів на це дитині:
«Знай, Батьківщина - це ріка, що серед поля,
поза селом, ген, попід лісом, тихо плине,
це в саді нашому дерева, зілля, квіти,
це на ланах пшениця золотокоса,
це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер,
це на левадах скошена трава в покосах,
це наші всі пісні і молитви щоденні,
це рідна мова - скарб, якого ти не згубиш,
це небо, синє вдень, а серед ночі темне,
це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш».

Друга сторінка журналу. Дитинство поета  звучить (звучить «Весняний вальс» Штрауса; (Слайд 4 , 5 )  

Ведучий 1     Народився Антонич  5 жовтня 1909 р.  на Лемківщині в селі Новиця Горлицького повіту (тепер Польща) і був єдиною дитиною в сім’ї. Із середини 1920-х років батьки Богдана Ігоря Антонича жили в селі Бортятин (тепер — Мостиського району Львівської області),  Батько, сільський священик Василь Кіт, незадовго до народження сина змінив прізвище на більш поважне – Антонич. Подвійне ім'я на Західній Україні давали дітям часто, вважаючи, що дитина матиме більше ангелів-охоронців. Однак малий Богдан ріс хворобливим, Ця обставина не завади­ла йому дебютувати в поезії циклом «Бронзові м'язи», де вперше в українській літературі була піднята спортивна тематика. Антонич написав вірші про легкоатлетичні змагання так, ніби все життя був спортсменом.

Пухке лице судді, неначе в бонза,    ( поезія «Змагання атлетів»)
та свиставки пронизливий сигнал, 
захоплення в очах довкола пал. 
і плескіт рук, і мого тіла бронза.

Дають побіди келих у долоні, 
беру його в мовчанці сам німий, 
а на землі лежить противник мій, 
повалений в подвійному нельзоні.

Я — грецький бог з античної статуї — 
виходжу з жестом гордої поваги, 
дарма, що оплесків гудуть ще струї.

Несу здобуту чарку в свій притин, 
я хочу пити, я горю від спраги, 
до уст бокал підношу — в нім полин.

 Початкову освіту здобував удома з приватною вчителькою. Нянею його була проста сільська дівчина з поетичною уявою. Вона знала напам’ять багато віршів і часто їх розказувала вголос, а малий Богдан слухав, запам’ятовував їх.

Учень 

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи. 
Ой, нахилися, нахилися тільки,

почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
хто сипле листя — кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова:

 в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава

Ведучий  2   Потім навчався у Сяноцькій гімназії. Це був єдиний заклад, де крім грецької та латинської мов вивчали ще українську. Вчився хлопець гарно, вчителі ставили іншим учням у приклад.. Крім того, виявляв інтерес до малярства, техніки, медицини, музики, спорту, поезії. Свої перші вірші він прочитав улюбленому вчителеві Володимиру Чайківському, в домашній бібліотеці якого проводив чимало часу.
  Богдан Антонич змалку був замкнутим, мрійливим і прискіпливо допитливим. Поезія захоплювала його дедалі більше.

Учень

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
 цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Сторінка третя. Юність

Ведучий 1   Вже коли вчився у гімназії майбутній поет виявляв всебічні інтереси: поезія, спорт, малярство, техніка, медицина, музика. У своїх спогадах тодішні гімназисти відзначають дві риси характеру Антонича – прискіпливу допитливість і замкнутість, задуманість. Його постійним другом став старий, запорошений зшиток із віршами, з яким ділився Богдан потайними думами.

Ведучий  2   Після восьми років навчання в гімназії Антонич вступає до Львівського університету на гуманітарний факультет. ( Слайд № 6  ) Погано знав українську мову, мав виражений лемківський говір, дуже стидався цього, в гурті був мовчазним і замкнутим…. Тоді він самостійно взявся за студіювання української мови. Невдовзі його робота дала плідні результати. Знанням української мови він перевершив навіть друзів-галичан. Антонич зумів передати лемківський колорит без уживання діалектизмів. Він зумів так опану­вати літературну мову, що читачі вбачали в ньому представника Наддніпрянської України і щиро ди­вувалися, дізнавшись про походження поета.

Четверта сторінка. Творчість   ( Слайд № 7, 8 )

Ведучий 1     Ще в студентські роки, 1931 році, видав першу поетичну збірку «Привітання життя», а поява другої – «Три перстені» (1934) – збіглася із закінченням навчання в університеті. Відтоді Антонич зайнявся журналістської й літературною працею Багато працює над собою, пройшовши за короткий час значну творчу еволюцію. Спочатку, йдучи в руслі творчості модерних поетів, він привносить у свою поезію чимало формалізму, а другої половини 30-х років – це вже цілком сформований неповторний співець вічного єднання людини з природою.

Ведучий  2    Син священика, Богдан Антонич ві­рить у Бога, звертається у творчості до біблійних мотивів і образів. Проте він одночасно культивує і язичництво. Природа в Антонича жива, одухо­творена, багатолика. Життя - не пряма лінія від народження до смерті, а коло, постійне пере­втілення однієї істоти в іншу. Тому людина без­смертна, як і все навколо, вона живе у кожній рослині чи тварині. Через поетичні вірування предків, через культ природних сил Антонич виз­нає існування вищої сили, що створила гармонію на землі.

 Одна за одною виходять його збірки «Книга Лева», «Зелена  Євангелія», «Ротації», що побачили світ уже після смерті поета у 1938 році.

Ведучий  1  Художня манера Антонича-поета надзвичайно самобутня. Найвиразніше в ній проступають риси символізму, а також міфологічної поетики. В його індивідуальному стилі важливу роль відіграє асоціативність, метафоричність, що свідчить про розкутість його уяви, вільний політ думки.

 «Мушу признатись,- пише Богдан-Ігор Антонич, -  що значна частина моїх поезій постала... у напівсні. Найкраща пора писати для мене—це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку, складаю вірші. Тоді уява викликає образи небагато різні від сонних мрій, тоді маю дослівно вражіння, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова».

Ведучий  2 Перша збірка поета  «Привітання життя» — це справді привітання життя юнаком, який відчув хмільну силу крил фантазії, уяви, образного мислення; це взірець міфологічного пояснення сутності життя.

Учень
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає, й меж не має, й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми – ланцюга поодинокі звена,
ми - відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.

Учень
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на житті порозі.

Вітай, життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,
і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

      

     
Учень
Запрягти до саней чотири чалі коні
    і вчвал, і вчвал!
Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні.
    аж луна відіб'ється
    від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний
    і вдаль, і вдаль!
Наші очі далеччю гартуймо,
    а серце куймо
    на сталь, на сталь.

Ударять у срібну рунь золоті копита,
    мов грім, мов грім.
Повними грудима будемо вітер пити,
    під дахом синього неба
    наш дім, наш дім.

Учень

Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:
    нема турбот!
І сонцю ми поженемо навпроти,
    бадьорі, радісні,
    в галоп, в галоп.

Запрягти до саней чотири чалі коні
    і вчвал, і вчвал!
Навпростець переїдемо всі перепони,
    здобудемо
    життя фінал.

Розпускають коні сиві гриви,
    пара з уст, мов дим.
З рвучим вітром буйногривим!
    Бути вічно юним,
    вічно молодим!                      (   Поезія «Пісня про вічну молодість» )

Ведучий 1 Найзагадковішою збіркою Б.-І.Антонича вва­жають «Три перстені» (1934). Цьому сприяє і магіч­не число «три», і символіка персня як кола, доско­налості, нескінченності й замкнутості, і специфіка самих поезій. Одержуючи за книжку премію ім. І.Франка, Антонич сказав: «Несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національ­ний стиль розумів як щось скам'яніле і неосвіжувальне. Тут тобі хвала, сивобородий Уолте Вітмене, що навчив мене молитися стеблинам трави».

Отож, як і великий американський поет, Анто­нич захоплювався ідеєю єдності й незнищенності світу, проте спирається він і на українську фольк­лорну та літературну традицію.

Учень

Червоні клени й клени срібні,                                (поезія «Автопортрет»)
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

Учень

Крилата скрипка на стіні,                              ( поезія «Три перстені»)
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,
п'янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м'ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
і ранок, спертий на вориння

Ведучий 2 Четверта поетична збірка Богдана-Ігоря Антонича має назву «Зелена євангелія», яку вирозшифрували як «книга природи». Зелений - колір при­роди, Євангеліє - книга, що в перекладі означає, «радісна звістка». Отже, це радісна звістка про життя природи. «Дерево музики» — так можна назвати кожен вірш збірки.

Учень

Весна — неначе карусель,                            (« Зелена Євангелія «)
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі
слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!

Учень

Розгорнулась земля, наче книжка               («Дороги»)
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця
 (над нами, за нами, під нами).
 Тільки безкрай і далеч іскриться,
тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень
(яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень
цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці
(дороги, дороги, дороги).
О, відкрий нам свої таємниці,
 дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода
(о зелень! о юність! о мріє!).
Наша молодість, наче природа,
колосистим ще літом доспіє.

Учень

Народився Бог на санях                                           ( «Різдво»)
в лемківськім містечку Дук лі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць - золотий горіх.

Учень

Крутиться світ весняний і зелений.           ( «До моєї пісні»)
Ясень співає, і серце співа.
Пісня натхненним кружля веретеном,
на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився,
перстень натхнення на серці тремтить.
Гей же, п'яній, і лети, і крутися,
пісне моїх двадцятьох і трьох літ!

      Ведучий 1 Помітно відрізняється від попередніх остання збірка Антонича «Ротації» (1938). У ній передається душа міста — «людського звіринцям, яке відірвалося від природи, від Бога, а тому котиться в безодню, до апокаліпсису. Виразно звучать у збірці й соціальні мотиви — осуд духу гендлярства й продажності, що панує в місті. Звідси наскрізний образ грошей. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душі, морального здичавіння особистості, знецінення самого людського життя.

Учень

Дубове листя, терези купців, цигани,                                        («Міста і музи»)
щоденний гамір і щоночі вічні зорі. 
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана 
за кожний зайвий день. Жде ніч — суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин 
не лишиться з турбот, що нам орали чола. 
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом, 
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно, 
чесноти квіття і на простиралі плями, 
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство 
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Учень

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги 
вирують на обличчях, мов павині пера, 
а людська доля в дзьобику кривім папуги 
колишеться шматком дешевого паперу: 
кохання, 
подорож, 
розлука, 
слава, 
успіх — 
за двадцять сотиків купити можна щастя. 
Сплітається і розплітається дня усміх, 
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках. 
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті. 
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав, 
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети. 
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви. 
І в цифри ловим струм натхнення, 
дивну чудність 
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті, 
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

Учень

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,                      «Сурми останнього дня»
географи малюють зорі крейдою на неба мапі, 
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий, 
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні, 
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети. 
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни, 
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони 
в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто, 
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони. 
— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

Ведучий.2    У творчості  Богдана-Ігоря Антонич є поезії присвячені Т.Шевченкові та І.Франкові

Учень

ШЕВЧЕНКО

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі, 
коли туди відходив, звідкіля немає вороття. 
За бронзу й мідь тривкіше слово — і як завжди сонце сходить 
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття. 
Не тихне сторож вишні — соловейко в місяця пожарах, 
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам 
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові. 
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ. 
Країна, що над нею місяць грає, як і грав, 
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули 
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів, 
де сплять сповиті у китайку дні минулі 
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим, 
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя, 
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив. 
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг, 
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя 
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі

Учень

ФРАНКО

Не легко відійти в країну вічності німу, 
хоча яка була б дорога днів трудна і сіра. 
На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому 
життя з долоні випало, немов розбита ліра.

Учитель і поет, виховник, будівничий, що 
було для нього кожне слово чином, кожне ділом, 
не музам дань складав і не собі співав, а щоб 
шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.

Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло, 
до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню, 
і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло 
його натхненням виховане днів тих покоління.

П’ята сторінка. Останні роки життя

Ведучий 2  Незважаючи на велику поетичну творчість, Антонич знаходив час для праці в інших жанрах і на публі­цистику. Виступав із доповідями про українську та зарубіжну літератури, писав теоретико-літературні статті. Найвідоміші з них — «Національне мистецтво», «Між змістом і формою»)  Публікував сатиричні фейлетони й пародії, у яких виявив гостру дотепність. Крім того, він випробовував свої сили в прозі й драматургії. Залишилися незакінчена новела «Три мандоліни», великий фрагмент роману «На другому березі», лібрето до опери «Довбуш».  Антонич займався також редакторською діяльністю, якийсь час редагував журнали «Дажбог» і «Карби», малював, грав на скрипці, складав музику, мріяв бути композитором. Усі ці мистецькі захоплення пов'язані з його поезією, такою ж мелодійною й різнобарвною.

Ведучий 1    6 липня 1937 р обірвалося життя поета.. За офіційними даними причиною смерті стала низка причин - операція на апендицит , запалення легенів, висока температура – і слабке серце не витримало. Прожив Антонич лише 28 років, здобувши славу відомого поета ще за життя. Похований поет на Янівському цвинтарі у Львові. (Слайд № 9, 10, 11, 12. 13, 14  )

Ведучий 2     Богдана-Ігоря Антонич  називають поетичним генієм XX ст. Він зумів відчути й передати словом духовне, вище, незбагненне в людині, створити цілісну концепцію Всесвіту.

Учень
З усіх людей найбільше я щасливий,       ( « Щастя»)
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум'яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.

Учень

Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь            ( « Гімн життя»)
і серце, що в утомі, ти приложи до хвої, 
по місяця чолі рукою пересунь, 
а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть, 
вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст, 
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу 
і заспіваєш гімн життю — мовчанням устю.

Ведучий 1 Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».

      Використана література: 
1. Весни розспіваної князь: Слово про Антонича.— К-, 1989.  

2. Ільницький М. Богдан — Ігор Антонич. Літературний портрет.— К-,1991. 

 3. Жулинський М. Богдан-Ігор Антонич //Слово і доля. — К-,2002. 

4. Левшунова О. Велика гармонія:  творчість Б.-І. Антонича / О. Левшунова // Дивослово. – 2009. – №. 10. – С. 10-14. 

5. Біловус Н. „З усіх людей  найбільше я щасливий…” / Н. Біловус // Українська література в загальноосвітній  школі. – 2009. – № 10. – С. 27-30.