Автор цитати
|
Цитата
|
|
Тугар Вовк був мужчиа, як дуб. Плечистий,
підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам
подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати.
|
|
Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не
кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато
її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її.
Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній
свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості,
властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними
обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на
свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім
тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух.
|
|
Але попри все те
Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю,
з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку
дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той довіку не міг
забути її лиця, її ходу, її голосу,— тому вони пригадувалися живо і виразно в
найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує
його молоду любов.
|
|
Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний,
свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з
ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з
ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов
і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч
далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко
похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж
таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не
без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав.
|
|
Свіжо промите
лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі
були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги
дрожали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не
міг довше вдержатися і сів на землю.
|
|
Захар Беркут — се був сивий, як голуб, звиш
90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько
вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а
наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім
тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем,
багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був
правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу,
про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку
старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний.
|
|
Та й то знали
його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не
менше як чудовного бесідника та порадника, котрий "як заговорить, то
немов бог тобі в серце вступає", а як порадить чи то одному чоловікові,
чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно,
ліпшої ради не придумають.
|
|
Одним із
остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво дивне! прихильність оту він
виніс із Скитського монастиря, від старого монаха Акинтія.
|
Максим про Мирославу
|
Дивна дівчина! такої
я ще й не видав ніколи!
|
Максим про устрій в с.
Тухля
|
Ні, власти у нас
над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, боярине.
|
|
Ми над усе
любимо свій кутик,— коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі
люди жили б на світі спокійно й щасливо.
|
Максим про Захара
Беркута
|
Але мій батько
досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді
громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової
ради,— але власти батько мій не має ніякої і не жадає її.
|
Максим до Тугар Вовка
|
Нічого злого я
не сказав тобі, боярине,— нічого такого, що би приносило нечесть тобі або
твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її ніхто в
світі не буде любити. Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом
така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так
дуже вищий від мене?
|
Максим про Тугар Вовка
|
Хоч і в путах, я
все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!
|
Тугар Вовк до Максима
|
І ти, підлий
хамів роде, смієш рівняти себе зо мною? Зо мною, що вік звікував між князями,
вдостоївся княжої похвали і надгороди за рицарські діла!
|
Мирослава до Максима
|
А тепер, молодче, йди домів і не лякайся
нічого. Мирослава присягла, що буде твоєю, і Мирослава зуміє додержати
присяги.
|
Захар Беркут
|
«Життя лиш
доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а
хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він
уже й жити не варт.
|
Захар Беркут про Тугар
Вовка
|
Ось надходить
боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього князь подарував йому наші
землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю
княжої милости, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не
потрібно милости від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для
чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість
його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а
супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб
не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе
упокореним!
|
Погляди Захара Беркута
|
Віддавна Захар
Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед
громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне
порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і
може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож
ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і
про сусідні громади
|
|
Коли поглядаю на
те, що довкола нас робиться і що нам грозить, то так і здається мені, що наше
дотеперішнє спокійне громадське життя пропало безповоротно, що тепер наступає
для нас усіх пора — показати на ділі, в боротьбі, чи наші громадські порядки
справді міцні й добрі, чи можуть видержати надходячу важку бурю.
|
|
Беркути
додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні
своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю!
|
Захар Беркут Тугар
Вовкові про князя Данила
|
Не вітцем і
опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи
наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про
нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла
позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива
і велика!
|
Захар Беркут про напад
татар
|
…новий напад
страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі заняли Київ
і зруйнували його дотла і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські
землі. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато
городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під
Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрия в наші сторони.
|
Думки Тугар Вовка про
несправедливість князя Данила
|
З дивним чуттям
у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника. Хоч вихований
при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар,
вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно
порушувало серце Захара Беркута. А притім же він далеко не по щирій совісті
виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не
раз бунтувалися проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на
княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова Захара Беркута
запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший раз зі щирим
подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того велетня,
якого упадок, по його думці, був близький і неминучий.
|
Тугар Вовк про князя
Данила
|
О, хитра се
штука, той князь! Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а
кістку кинути геть — на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у
нього даровизни землі в Тухольщині! "Іди,— сказав мені,— нехай лишень
тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди
не вертай!"
|
Мирослава про батька
(Тугар Вовка)
|
Аж тепер,
почувши з батькових уст монгольську мову і побачивши, з якою пошаною монголи
сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не віднині знається з тими
страшними нищителями рідної землі і що правдивою мусить бути та вість, яка
глухо шепталась при дворі князя Данила, немов то Тугар Вовк у битві під
Калкою зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цілий план битви, уложений
руськими князями. Правда,— говорили вісті,— доказу на те певного нема, а то б
бояринові прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битві в першім
ряді і при першім замішанню взятий був до неволі. Але дивним видавалось
декому його швидке увільнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи
випустили його, шануючи його хоробрість. Діло було темне, а тільки те було
певне, що при княжім дворі всі почали якось сторонити від Тугара, і сам князь
не довіряв йому так, як довіряв давніше.
…Так, значиться,
батько її віддавна, від десятьох літ був у порозумінню з монголами, був
зрадником!
|
|
О, ти розумний,
ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що
вища від нього родом,— о, ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою
від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама
зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого
перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і
так! Що з мене за хосен?
|
Бурунда-бегадир
|
мужчина
величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви,
одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його
походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно-смілий і
кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з Кайданом.
Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну,
найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж
|
Мирослава
|
Хто має браму,
той має й хату!
|
Тугар Вовк про Максима
|
Їй-богу, славний
молодець! Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би
очарувати своєю рицарською вдачею!
|
Захар Беркут про ціль
тухольців
|
Не відбити, але
розбити їх — се повинна бути наша мета!
|
Бурунда-бегадир до Тугар
Вовка
|
Псе блідолиций!
— кричав він, скрегочучи зубами.— Подвійний зраднику — се твоя вина! Ти
запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!
|
|
Добре, боярине,—
сказав він вкінці,— я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити
нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл,
а не слів від тебе!
|
Сон Захара Беркута
|
Здавалось йому, немов
нині їх дорічне свято "Сторожа", і вся громада зібрана довкола
каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою,
всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший
наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі,
тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у
нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по
двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм
усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст;
уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але
слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають
небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід
осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий
камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.
|
Тугар Вовк про
його становище та Максима в таборі татар
|
Отже ж тепер
зрівнялися: оба вони невольники і — оба нещасливі.
|
Тугар Вовк до Максима
|
Дурний хлопче, таким,
як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя — дорога річ, і за
ніякі скарби його не купиш.
|
Максим до Тугар Вовка
|
Життя в неволі
нічого не варте, краща смерть!
|
Максим до Тугар Вовка
|
Не хвали,
боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами
і скалами спиняє вас?
|
Максим до Тугар Вовка
|
Що моє
життя! Я не стою о життя! Хто
хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.
|
Мирослава до Максима
|
Милий мій! Не
трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки,
щоб сказати тобі: не трать надії!
|
Захар Беркут про
складний життєвий втбір
|
Тут діло не йде
про мойого сина, коли б про нього
справді йшло діло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мій син погиб у
бою". Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі
спустилися на нашу оборону і тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від
монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як
би він був уже в гробі!
|
Тугар Вовк до Максима
|
Сила солому
зломить, що кажи, те й кажи!
|
Максим
|
Ну, звісна річ,
смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,— але вмирати, не
додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність,
може, й життя, лежить на тім слові,— вмирати зрадником хоч би тільки в очах
зрадника,— се страшно, се мука, се гірше самої смерті.
|
Загибель татар внаслідок
злагоджених дій тухольців
|
ü Брат не знав брата в тій страшній
хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж
мордував би ворога.
ü … але й то вже було не військо, а
тілько залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою.
|
Тугар Вовк до тухольців
|
Начальник
монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб
ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї
долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.
|
Захар Беркут до
тухольців
(пояснення свого
рішення)
|
Не знаєте ви,
браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і
сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на
наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб'ємо її.
|
Порятунок Максима Тугар
Вовком
|
Але в тій хвилі
блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука
Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана
кров'ю, мов сухе поліно, в воду.
|
Вчинок Максима
|
Але в тій хвилі
блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука
Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана
кров'ю, мов сухе поліно, в воду.
|
Заповіт Захара Беркута
|
Ми побідили
нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки
будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі
за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас.
|
