Летіла лебідка крильцями махала,

Що летить в останнє того і не знала,

Десь стрілець узявся та вистрілив в груди,

Де та злість у серці, схаменіться люди.

Падала до долу, жалісно кричала,

Від страшного крику, аж луна лунала,

В кублі лебедята, її любі діти,

Як же їм на світі без матусі жити.

А позаду лебідь закричав щосили,

За що розкажіть, ви кохання вбили,

Високо у небі склав він свої крила,

Та любов батьківська його зупинила.

Внизу лебедята – плід того кохання,

Це їхня надія, їхні сподівання,

Прощавай лебідко, навік прощавай,

Про моє кохання завжди пам’ятай.

А я буду жити, берегти наш плід,

      Хоч без тебе люба, чорний – білий світ.

                                      Антоніна Грицаюк